Експрес-тестування Словенії.
Ідея відвідати Республіку Словенія на кілька днів давно зріла у моїй уяві. Її стримувала тільки відсутність прямих перельотів з України та карантинні обмеження протягом останніх півтора років. 30.06. 2021 Ryanair оголосив про акційні ціни (від 9.99 Є) на рейси Київ-Відень-Київ до 31.08. Чесно кажучи, особливо серйозно про Словенію в той момент не замислювався, адже на тоді ця країна ще була закрита для туристичних поїздок громадянами країн не ЄС. 15.07. 2021 Уряд Словенії оголосив про дозвіл відвідання Словенії громадянами України, в тому числі з метою туризму. Найбільш сприятливими датами для поїздок були 21-24 серпня. Почав вивчати логістичні питання. За законами «злошкідливості», Ryanair літав з Києва до Відня всі дні тижня, крім суботи, а 21.08 – як раз була субота. WizzAir також не підходив (тільки понеділок та четвер), МАУ свої рейси до Відня скасував до кращих часів (можливо, просто не витримав конкуренції на данному напрямку), залишалась ще Austrian Airlines, але ціна на його єдиний щоденний рейс була негуманною для такої короткої подорожі (4500+ грн), до того ж достатньо пізній приліт (16:40) робив проблемним дістатися до Словенії тієї ж доби, оскільки єдиний доступний рейс Flixbus відправлявся до Любляни лише о 21:40 із прибуттям далеко після опівночі. Тим не менше, зворотній квиток Відень-Київ все ж купив (23.19Є приблизно за 30 днів до вильоту, з можливістю скасування та повернення коштів на бонусний рахунок на наступні подорожі не пізніше, ніж за 7 днів до польоту). Почав придивлятися до літніх чартерів Київ-Пула, які літали в т. ч. й по суботах. З Пули до Любляни, ясна річ, також ходив Flixbus. Ціна на даний чартер також стартувала з негуманих рівнів (4200+ грн), але приблизно за 3 тижні до польоту поступово знижувалася і за 4-5 днів до вильоту становила 2700-2900 грн. Ситуація змінилася 02.08, коли Austrian Airlines додав на деякі дати, в т. ч. і 21.08 ранковий рейс з вильотом о 06:55. Квитки на мою дату повністю розкупили за 3 дні. Мені вдалося купити за 2266 грн. Купував на сайті Люфтганзи, оскільки там можна було встановити валюту розрахунку «гривня», у Австрійських лише долар, до того ж по не дуже сприятливому на той момент курсу. З квитками на Flixbus Відень-Любляна проблем не було, оскільки ще залишались кошти на бонусному рахунку за минулий рік. Із зворотнім рейсом Любляна-Відень було складніше, оскільки він йшов вночі і він не стикувався за часом із моїм зворотнім авіарейсом. Довелось вивчати сайт Австрійських залізниць (www. oebb. at). Знайшов два варіанти логістики за однакову ціну: із пересадкою на високогірній австрійській залізничній станції Філлах (всього 7 хвилин) та в другому за розмірами місті Словенії Марібор (33 хвилини). Обрав другий варіант, оскільки на мій погляд, був менш ризиковим. До того ж, через 39 хвилин після відправки поїзда Марібор –Відень за тим же маршрутом з привокзальної площі відправлявся й Flixbus. Якби ж то я знав, що форс-мажор може виникнути там, де його зовсім не чекаєш…
Отже, відпрацювавши повний робочий передсвятковий день 20.08, за схемою тролейбус-метро-аероекспрес близько опівночі прибув до аеропорту Бориспіль. В терміналі D цієї пізньої години було надзвичайно жваво, оскільки в проміжку з 01:00 до 05:00 відлітало аж 6(! ) чартерних рейсів до Туреччини різних авіакомпаній, не враховуючи ще одного регулярного рейсу Turkish Airways.
Посадку на мій рейс відкрити незвично рано – о 04:20, на стійці реєстрації одразу почали вимагати негативний ПЛР-тест (ясна річ, він у мене був), хоча на мої дзвінки у Консульство Австрії мене запевнили, що для транзиту через Австрію (не більше 24 годин) тест не потрібний, КЦ авіакомпанії про це взагалі не мав інформації. «Чек-інниця» довго і прискіпливо вивчала мій тест (зроблений вранці 20.08, на шляху з дому до роботи), на рейс зареєструвала, зауваживши, що антиген-тест тут би не підійшов. Хоча я взагалі теоретично мій не йти до стійки, оскільки зареєструвався он-лайн напередодні, за 42 години до вильоту і отримав на пошту посадковий талон у вигляді велетенського QR-коду. Цікаво, якби я з ручною поклажею одразу пішов би на контроль, мене б пропустили? ПЛР-тест на контролі ніхто не вимагав…
Рейс, як я вже згадував, виконувала авіакомпанія Австрійські Авіалінії. Згідно вимог держави Австрія, в’їзд до країни був можливий, в тому числі, за наявності масок стандарту FFP2. Коробка масок вказаного стандарту стояла на початку салону літака (в маленькому технічному приміщенні між кабіною пілотів та салоном і всі бажаючи могли безкоштовно брати маски в необмеженій кількості.
Я ж підготувався завчасно, замовивши на «Розетці» набір FFP2 з 4 штук за 98 грн. По одній не продавались. Забігаючи наперед скажу, що наявність саме FFP2 ніким не контролювалось. Співвідношення «звичайна одноразова медична маска / маска FFP2 « у пассажирів аеропорту Відень було приблизно 50:50. Як відомо, у Австрійських Авіаліній корпоративні кольори червоно-сірі, що відбивається і на формах бортпровідників: дівчини-бортпровідники були одягнені в червоні сукні, червоні футболки, червоні колготки, червоні черевики, манікюр та стрічки у волоссі ясна річ, були теж корпоративного кольору. Чомусь одразу згадалася однроіменна пісня радянскько-американського реп-співака українського походження Богдана Тітоміра J.
У Відні сіли навіть на 15 хвилин запланованого часу. На прикордонному контролі одразу разом з паспортом пред’явивив квиток на автобус і без жодних питань отримав штамп у паспорт. Далі було цікавіше. Через кілька днів пвсля оголошення в’їзду для українців, Словенія прибрала зі свого профільного сайту перелік українських лабораторій, тести в яких визнавалися чинними для в’їзду в країну. В переліку залишилися тільки лабораторії країн ЄС. Тому для в’їзду мені потрібен був новий тест (в т. ч. антиген), зроблений в ЄС. В цій ситуації ідеальним варіантом був би тест, зроблений у аеропорту Відні. Така можливість, звісно була (все ж для людей! ). Виявляється, в аеропорту Відня є Медичний центр (Health Center), знаходиться одразу за NH hotel, де за 25 євро і 30 хвилин можна отримати результат (оплата тільки карткою, результат тільки в електронному вигляді). Якщо хтось захоче мати його в роздрукованому вигляді – то в NH hotel вам його роздрукують за символічні 10 євроцентів. У час що залишався, відвідав аеропортові магазини BILLA, INTERSPAR (чому звичайні супермаркети з нормальними цінами є тільки в аеропортах німецькомовних країн??? ) та BIPA (австрійський аналог німецької мережі «dm», хоча як відомо, «Біпу» заснували вихідці з Одеси).
Тепер час і на автовокзал. Шлях до нього – спочатку на S2 до станції Wien Mitte, потім пересадка на U3 і вихід на станції Erdberg. Квитки купую в автоматі в тунелі перед спуском на платформи (4.30 Є). Контролери на S2 були. Що сильно здивувало – всього через одну зупинку від аеропорту розташований величезний промисловий об’єкт, що складається з безліччі труб та велетенських ємностей, характерних для родовищ природного газу, а також під’їзних залізничних колій з великою кількістю цистерн-газовозів. Оскільки я ніколи не чув про наявність газових родовищ у передмістях Відня, то даний об’єкт було ідентифіковано мною як сміттєспалювальний завод, який перетворює дим від спалених відходів у газ, який потім можна використовувавати як паливо. Шлях від аеропорту до автовокзалу в мене зайняв 40 хвилин (20 хвилин їхати поїздом, 5 хвилин йти по переходу, 5 хвилин чекати метро, 6 хвилин їхати метро, 4 хвилини спускатися з естакади, на якій розташована станція Erdberg, до так званих «платформ A, B, C, D, E, F» автовокзалу. Справа в тому, що центральний автовокзал Відня зараз на реконструкції і висадка/посадка пасажирів відбувається просто на вулиці під естакадою біля стовпів з відповідними літерами. Мій автобус (сполученням Прага – Рієка) прибув о 13:20, відправився о 13:38 (за розкладом – відправлення о 13:40). Всього 11 пасажирів на 49-місний салон, та 2 водії. Автобус із хорватськими номерами, водії теж Хорвати. Район Ердберг – це промислова околиця Відня, буквально поруч з ним (наступна станція метро) розташувався дуже цікавий район Gazometry, там ще наприкінці XIX cт. Побудовані величезні цегляні сховища газу циліндричної форми. Зараз використовуються інші способи збереження природного газу, і «газометри» перетворені на соціально-культурні споруди. Повз рдин з них ми навіть проїхали, але сфотографувати не встиг. Одразу за Віднем вийшли на швидкісний автобан. Зупинок на території Австрії у цього рейсу не передбачалось, але вони все ж були. Через кожну годину-півтори їзди водії зупинялися на 10 хвилин на паркінгах при автозаправках. Я вже кілька років їзжу Фліксбасом, але такого стилю подорожі в мене ще не було. Чимось нагадало автобусні тури 10-15 річної давнини. Основниа цільова аудиторія на таких паркінгах – байкери та туристи на фургонах-кемперах, що їдуть до узбережжя Адріатичного моря. Дуже сподобався плакат на столиках біля паркінгів, який закликає не залишати на столах залишки їжі, а викидати їх у сміттєві баки, що закриваються. Оскільки з навколішніх лісів на заправку заходять дикі кабани…
Чти ближче автобус наближався до кордону, тим автострада все більше заглиблювалася в Альпи, гори навкруги ставали все вищими, а види все більш пасторальними, кілька разів проїхали через тунелі. На кордоні ці Словенією наш автобус взагалі не зупиняли (тобто мій європейський антиген-тест взагалі не знадобився).
Враження про перші кілометри подорожі Словенією. Країна дуже аграрна, безліч плантацій соняшників, яблук та винограду (за чутками, саме в цьому районї є й оливкові гаї).
Промислових об’єктів майже не було, на відміну від Австрії, де в районі Грацу проїхали повз невеличку ТЕС. Одного разу тільки проїхали повз мармуровий кар’єр
У Любляну в’їзжали з півночі, через район новобудов Бежиград. Майже на самому початку – Центральний стадіон та Палац Спорту. По вул. Дунайській доїзжаємо до центральних автобусного та залізничного вокзалів. Від центрального вокзалу до мого готелю «B&B Ljubljana Park» всього 800 м. Пройти їх краще по Kotnikova utca, це третя вулиця ліворуч, якщо стояти спиною до вокзалу і рахувати від пам’ятника генералу Рудольфу Майстеру. Район – старий, орієнтовно 1920-1930 роки (судячи з характерних для того часу барельєфів). Одразу з перших хвилин пізнаю колорит словенської мови:
«enotno» дослівно перекладається як "приємно, комфортно".
Є й кілька сучасних будинків з магазинами та дитячим садком на першому поверсі. А ось і мій готель:
14 поверхів, видно з будь-якої точки Старого Міста, вартість проживання 139 євро/3 ночі, сніданок додатково 10 Є. Якщо приїжаєш на кілька днів і не хочеш багао часу витрачати на переїзди – саме те. До речі, при пошуку готелю, звернув увагу, що в Любляні дуже мало готелі середньої цінової категорії (40-80 Є з особи), багато хостелів, та дорогих готелів 80+ Є в бізнес-центрі міста). Своїм готелем задоволений. На дворі вечір суботи, а по неділях в Любляні зачинені всі торгівельні точки зачинені, тому дізнавшись на рецепції адресу магазину з подовженим графіком роботи, відправляюсь на його пошуки, у район, протилежний історичному центру. Готель знаходиться на вулиці з екзотичною назвою Tabor. Прямую по цій вулиці. Серед 2-3 поверхової забудови, вирізняється ось така споруда:
Чомусь досі, “Tabor” асоціювався в мене з іншою людською спільнотою. А виявляється “Tabor” може бути спортивним товариством
За 10 хвилин дохожу до магазину (відкритий з понеділка по суботу 3 7 до 21), це магазин найпоширенішої та чомусь найдорожчої в країні мережі «Mercator». Приблизний рівень цін: виноград 1.89Є/кг, помидори 3.20Є/кг, сири 1.40 Є /0.2 кг, вода 0.6 Є/1.5л, морозиво 0.75Є/0.1 кг. Багато товарів виробництва Хорватії. Є власна пекарні і кулінарія. Після чого, вже в сутінках через вулиці Ілірійська та Коменського, доходжу до історичного центру. На мою думку, він починається з вулиці Пріможа Трубара, яка виходить до однієї з візитних карток Любляни – Мосту Драконів. На цій вулиці багато кафе, недорогих ресторанів, в т. ч. етнічної кухні, є букіністичний магазин та магазин вінілових платівок (раптом комусь цікаво). Вулиця Трубаря через перехрестя йде до центральної площі міста – площі Прешерна, на якій розташована Францисканська Церква Благовіщення та безпосередньо пам’ятник Францу Прешерну, національному поету Словенії, автору гімну країни. Від площі в різні боки ведуть кілька пішохідних вулиць, а одним своїм кутом площа виходить на набережну річки Любляниці, а саме в місці через які збудовані три старовинні кам’яні мости. На площі і мостах того теплого суботнього вечора відбувалось якесь міське свято, було багато вуличних музик, аматорських ді-джеїв, річкою пропливали невеличкі «плаваючі бари», насправді великі моторні човни, на яких було набудовано конструкцію з барною стійкою та невеличким простором для пасажирів та тентом:
На одному з мостів було встановлено батут і відбувалось шоу (змагання? ) із групових стрибків на батуті:
З набережної відкривається непоганий вигляд на Люблянський Замок, куди я спробую потрапити післязавтра:
З обох боків на набережній безліч кафе, столики лише на вулиці. Назад повертався іншим берегом Любляниці, повз знамениту Колонаду, в якій також розміщені ресторани:
Між Тримостов’ям і Мостом Драконів розміщений сучасний «скляний» міст (міст із прозорою підлогою), на поручні якого закохані пари розвішують замки на знак непорушності свого кохання. Ключі, ясна річ, викидають з мосту у воду J. На початку і кінці самого мосту встановлені абстрактні скульптури у притаманному Любляні стилі «лекої потеклості» (автор невідомий), в такому стилі створений згаданий мною пам’ятник Р. Майстеру та скульптури в парку «Тіволі».
На ранок наступного дня після сніданку (шведський стіл дуже різноманітний – нарізки сиру, ковбаси, шинки, сосиски, омлет, варені яйця, паштети, огірки, помидори, перець, творог, хліб, два види солодкий булок, два види соків, джеми мед, апельсини, яблука), вирушаю на залізничну станцію. Сьогодні планую подивитись на 2 найбільш відомі пам’ятки Словенії – Постойнську Печеру та Пред’ямський Замок. Начитавшись відгуків в мережі, про великі черги, особливо у вихідні дні, вирішив купувати квитки онлайн. Вибрав час на 11:00. Оплатив (34.90Є комбінований квиток), але коли квиток прийшов на пошту – в ньому повідомлялось, що необхідно бути на вході у печеру не пізніше, ніж за 30 хвилин. Виходячи з цього, я й вибудовував логістику. Отже, поїзд о 08:15 з прибуттям о 09:20 в Постойну. Від станції до Печери за відгуками не більше 1.5 км. За годину якось доберуся. З квитками цікава історія. При спробі купити онлайн – ціна квитка від 5.80 до 7.30 Є (залежно від того, внутрішній це поїзд чи міжнародний). Але коли напередодні, вийшовши з автобусу, зайшов до каси на вокзалі і спитав наявність квитків на обраний потяг – касир назвала ціну 1.40 Є! Дива! . Квиток також виглядав дивно – пластикова картка і квитанція. Аналогічно і на зворотній шлях – на сайті автобусної компанії квиток безпосередньо від Печери до Любляни пропонували по ціні 6 Є, але при посадці у водія він коштував 1.30Є. Погано тільки, що цей автобус ходить лише 2 рази на день. Отже, я на залізничному вокзалі. Колій несподівано багато (не меньше 12), дістатися до віддалених можна як верхом по спеціальних доріжках, так і підземним переходом, але він в протилежному кінці платформи.
Потяги в Словенії поділяються на внутрішні:
та міжнародні :
Opicina – це вже Італія.
Я їду на внутрішньому. Склад потягу короткий, 2-3 вагони, конструкція суцільна, сидіння м’які, є контролери-кондуктори. Біля кожних дверей – флакон із дезинфектором. Для контролю контролер вимагає пластикову картку, квитанція її не цікавить. Необхідну інформацію зчитано, але оскільки на картці всього 1 поїздка – то сенс в її подальшому використанні? Залишається пасажиру-туристу на згадку? Неекономно і непрактично з точки зору екології. Одразу за Любляною поїзд заглиблюється в гори, види – в основному маленькі селища на схилах, сад та город в горах розбити проблемно. Дуже багато старовинних кам’яних мостів:
Поки є час, роздумую про Словенію. Дарма її зараховують до Балканських країн. Етнічно, на мою суб’єктивну думку, словаки ближче до чехів та словаків, ніж хорватів та сербів. У словенський мові більше слів саме із чеської та словацької, ніж хорватської, хоча вона для мене на сприйняття складніше, ніж 2 вище названі. Та й серед прізвищ як і сучасників, так і історичних діячів центрально-європейські прізвища більш пощирені, ніж балканські. Для прикладу, Йозеф Плечник (знаменитий словенський архітектор, за його проектами збудовано багато будинків у Відні та Празі), Валентин Воднік (церковний та освітний діяч), Герман Поточник (винахідник), Антон Сломшек (церковний діяч). А Франц Прешерн та Рудольф Майстер – взагалі мають австрійське/німецьке походження. Теорію близькості словенців до словаків та чехів підтверджує наявність в Любляні мінімум двох вулиць, названих на честь знаменитих історичних діячів Чехії: Яна Масаріка та Яна-Амоса Коменські. Година 15 хвилин непомітна пройшла за роздумами, і ось я вже на залізничній стпнції Постойна (роїзд спізнився на 10 хвилин). Станція на схилі і в містечко можна спуститись по досить крутих східцях. По вулиці 1 Травня (що постійно петляє), намагаюсь вийти до центру, орієнтуючись по карті, роздрукованій з інтернету. Ранок неділі, вулиці повністю безлюдні. Нарешті доходжу до великої розв’язки поряд з автостанцією та великим торговим центром. Далі різкий поворот і я вже бачу вивіску готелю «Triglav», від нього вже починаються вказівники в бік печери. Дорога комфортна, з тротуарами з обох боків, та лавочками для перепочинку. Будинку в основному старовинні. Мені запам’ятався ось цей з старовинними дерев’яними ролетами, у нас таких я не бачив:
А ось вже й Печера. Кілометраж не рахував, весь шлях зайняв у мене 40 хвилин.
В 10:24 підходжу до контролера на вході, вона бачить час на моєму квитку, просить прийти через 20-30 хвилин. Значить, інформація про необхідність прибуття за 30 хвилин до сеансу схожа на якійсь жарт. Як раз є час на роззирнутись навколо. Вхід в Печеру на пагорбі, під гірським масивом, поряд кілька сувенірних магазинів та кафе, в т. ч. є селф-сервіс. Трохи далі – два корпуси чотиризіркового готелю «Jama». Найкращий вибір сувенірів – у магазині, найближчому до входу. Там же купую календар з видами Словенії на наступний рік (6.95Є), ніде більше календарів не бачив. З-під гори витікає річка Півка, яка власне і виточила печери у селях. На ній побудований невеличкий водяний млин та гребля:
За річкою три великі паркинги для туристів – окремо для легкових автомобілів, туристичних автобусів та трейлерів (кемперів, автобудинків):
Туристичні автобуси з номерами Чехії, Угорщини, Італії, Німеччини. На кемперах в основному німецькі.
Ось і підійшов мій час. По квитку заходжу в печеру. На вході видають безкоштовний аудіогід. Є словенською, італійською, англійською, німецькою, французькою та китайською мовами. Українська відсутня :-(. Сподіваюсь, тимчасово. План поїздки: спочатку поїзд везе туристів до ділянок, якими можна пересуватися пішки, потім туристи у довільному темпі переходять від однієї пам’ятки до іншої на кожній із пам’яток, позначених цифрами, їх чекає «локальний гід», що розказую саме про цю частину печеру і туристи йдуть далі. Поки не зроблять повне коло і знов не вийдуть до потяга. Який відвезе їх до виходу з Печери. В Печері температура +10 С, на вулиці +30 С, тому ідеальний одяг – осіння куртка, яку можна сховати в рюкзак. Печера за тисячі років виточена водами річки Півка у товщі вапняку, і вказані фігури виникли за тисячі років завдяки певному мікроклімату у самій печері.
Потяги виглядають так:
Самостійна екскурсія по печері з аудіогідом зайняли в мене близько 2 години. Зробив понад 100 фото (деякі зі спалахом, деякі ні, хоча висіли таблички про заборону фото зі спалахом, але більшість туристів все ж ним користувалася).
Тут викладу лише найбільш знакові (на мою думку)
2. Білий зал (сталактиди нереально білого кольору за рахунок домішок у гірській породі):
3. Рожевий зал (аналогічно, за рахунок домішок):
4. Занавіс:
5. Колона та Діамант:
6. ОргАн:
7. Російський міст (побудований полоненими у Першій Світовій Війні солдатами російської армії):
Майже в кінці експозиції є монітор, на якому транслюється життя єдиних живих істот, здатних жити таких природних умовах – протеїв, схожих на маленьких білих ящірок. Фотогорафувати їх категорично заборонено. Є сувенірний магазин, в якому, зокрема, можна придбати листівку і поштову марку (поштова марка, зокрема, була винайдена саме в Словенії) ьа ьпм же опустити в поштовий ящик.
Екскурсія залишила незабутні враження.
Саме час обіду, тому вирішив в навколішніх закладах громадського харчування скуштувати 3 найбільш розрекламовані страви словеської кухні: «краньську ковбасу» та «кремну резину». Нажаль, всі вище вказані закладу були більше схожі на фаст-фуди і в меню була тільки друга страва.
«Кремна резина»:
являє собою торт, зберігається в холодильнику, має яблочний присмак. Ціна з врахуванням туристичності місця – 4.50 Є. В Любляні, ймовірно дешевше, але спеціально не шукав.
Далі на безкоштовному автобусі-шатлі
вирушаю до Пред’ямського Замку. Автобус зупиняється біля готелю «Jama»,
зупинка позначена відповідним стовпчиком та лавочками під тентом. При посадці перевіряють наявність квитка у Замок. Відстань 9 км, автобус долає її за 15-20 хвилин. Йти пішки абсолютно нереально, не стільки через відстань, скільки через відсутність тротуарів та пішохідних зон. Одразу за дорогою починається або скелі/урвища, або двори приватних будинків.
Пред’ямський Град – місто також таке собі туристичне, зроблено паркінг для автобусів та автостоянку для автомобілів (серед останніх побачив і з українськими номерами (АР – Закарпаття). Готелів та сувенірок немає, виключно кав’ярні та ресторани.
«Відкривай, Сова, Ведмідь прийшов». Навіть два
Неподалік від замку частину галявини зайняли реставратори в історичних костюмах, які щось кують, клепають. Але тим не менш зробили катапульту:
Куди з неї стріляти – не зрозуміло. Можливо просто зробили для платних фото. А сам замок виглядає так:
Його особливість – що він побудований у скелі, і частина його стін фактично є скеля.
На вході також дають аудіогід. В замку теж прохолодно. Східці виточені зі скелі, по-середньовічному аутентичні, дуже високі:
Історію взяття Замку переповідати не буду, згадаю тільки, що тут не обійшлося без зради і катапульти.
Декілька середньовічних інтер’єрів:
Зал середньовічної зброї:
Вид з башти Замку:
Середньовічний підйомний міст через рів:
Півтори години на замок достатньо.
Потім на шаттлі знов до Печери. До відправлення автобусу в Любляну в мене залишалося ще півтори години, які я провів просто насолоджуючись чистим гірським повітрям та краєвидами.
Автобус йде від Постойнської Печери до Любляни теж близько 1 години. Йде через гори, по, місцями, вельми серпантиноподібній трасі. Іноді заїзжає в села та маленькі містечка.
В Любляні близько 20-ї вечора. На відміну від суботи, в центрі зовсім порожньо і тихо. Тільки біля Університету на великій сцені відбувається репетиція якогось театрального фестивалю. Продегустував місцеве вагове морозиво (ціни від 1.40Є до 2.50Є), вибрав найбільш на мою думку не тривіальне (не який-небудь манго, інжир чи троянду, а сливу з коньяком. Як виявилось, нічого особливого).
Плани на наступний день: дослідження центру міста та тестування люблянського шопінгу у двох віддалених від центру шопінг-молах: “BTC” та “CITY-center». До обох з них від центрального залізничного вокзалу можна дістатися автобусами 27 та 12 відповідно. Система оплати проїзду в автобусах Любляни дуже не зручна для туристів: водій квитки не продає, квитки записуються на картку, яку за 2Є можна придбати в газетних кіосках та на автозаправних станціях. При посадці в автобус картку треба валідувати на валідаторі біля водія. Куди повернути використану картку перед від’їздом з Любляни – невідомо. Принаймні, на автовокзалі та залізничному вокзалі картку повернути неможливо L. Шлях до них пролягає через нові житлові масиви:
Деякі будинки на нульовому поверсі мають комори (льохи):
Отже спочатку відвідав “BTC”. Розтащований незручно. Займає велику територію, на якій побудовано здесяток ангарів, чимось нагадує великий речовий ринок. Аж в кінці якого розташовані більш-менш цікаві магазини: C&А, LiDL, EuroSpin тощо. У “CITY-center», навпаки, всі магазини (крім «Hofer») розташовані в одній будівлв: Primark, H&M, Deichmann, CCC тощо. Близько обіду, здійснивши шопінг, повернувся в готель. Саме час обіду. На обід все ж вирішив скуштувати «Краньську ковбасу». Місцем, з найбільшою ймовірністю, це можливо зробити – центральний ринок на площі В. Водника. Але через ранковий дощ ринок близько 15-ї години вже не працював (а можливо, того дня не відкрився взагалі? ).
Тому вирішив скушувати даний спеціалітет в одній з кав’ярень в Колонаді на виніс. Обійшлося в 6.80Є + 1.30 Є вино:
Наступний план – піднятись на фунікулерів в замок «Люблянський Град». Станція фунікулеру розташована тут же, на площі В. Водніка (до речі прізвище цієї історичної особи зі словенської перекладається як «поводир, той хто веде за собою». Не знаю, можливо це псевдонім). Але на шляху до фунікулера побачив ось такі пристрої:
Як виявилося, це автомати з продажу молока, ліків та (увага! ) курячих яєць у лотках!
Як це працює (на прикладі молочного автомату): спочатку купуєш в автоматі ємність для молока (0.3Є пластикова, 1.0Є скляна) потім вибираєш, скільки молока потрібно (0.1л – 0.1Є), опускаєш монети і нажимаєш кнопку «підтвердити». Автомати приймає лише монети і здачу не видає. На самій площі перед фунікулером розташований також ляльковий театр Любляни:
Фунікулер:
Вартість поїздки: OW 2.20Є, RT 4Є.
Як ви очевидно здогадалися, замок знаходиться на горі, а в горі під замком проокладено автомобільний тунель який виходить вже з іншого боку скелі в інший район міста. Вулиця, що веде від Мосту Драконів до тунелю називається Копітаржева.
Цікаво, що найвідомішого хокеїста Словенії (володаря Кубку Стенлі) звуть Анжей Копітарж. То не виключено, що її названо на його честь. Місцеві жителі це підтвердити не змогли.
Підйом на фунікулері (а по факту це ліфт із прозорими стінами займає до 5 хвилин і ось вже я на стінах Граду. Види на місто (в основному на сучасну частину) дуже гарні:
В Граді знаходяться кілька музеїв. Є частково сучасні прибудови:
Старовинні артефакти:
Є також еспозиція вин:
Вхід безкоштовний, мета її невідома.
Назад спускався вже пішки, чесно кажучи не раджу, дорога необладнана, без огорожі. Далі йду по вул. Кирила і Мефодія (паралельно набережній).
Виявляється, українська і словенська мова теж мають спільні слова:
На цій вулиці дуже багато сувенірних крамниць, найбільший вибір – у першій з правого боку, (якщо йти до Собору Св. Миколая).
Тут можна скуштувати «Краньську ковбасу» за найнижчими цінами (від 5.90Є).
Собор Св. Миколая:
Поступово доходжу до Ратушної Площі:
Потім, через Тримостов’я виходжу на площу Прешерна. На ній встановлено пам’ятик поетові.
Далі мій шлях пролягає повз Церкву Благовіщення та Будинок Гауптмана
по вулиці Wolfova (Вовча? ), по якій я дохожу до Площі Конгресу. Тут монументально височіє головний корпус Люблянського Унівеситету, з усіх боків оточений погруддями знаментих словенських діячів науки і техніки, так чи інакше з ним пов’язаних.
Зовсім поруч – будівля філармонії:
Після цього продовжую свою прогулянку по вул. Gosposka та на пералельній до неї Vehova захоплююсь незвичайної краси фасадом будівлі Академії Мистецтв:
Потім під прямим кутом повертаю на Grigorciceva ulica, моя наступна мета – Урядовий квартал. На шляху – переходжу перехрестя із широкою і дуже жвавою вулицею Slovenska cesta (на мою думку, «cesta» зі словенської та словацької мови перекладається як «проспект». На перехресті – бачу ось такий дивний житловий будинок:
Дуже дивний стиль, в Києві є схожі, побудовані у 1980-ті роки. Невдовзі починається Урядовий квартал, що цікаво, навпроти нього – звичайно школа.
Знов повертаю під прямим кутом і виходжу на проспект Прешерна (Presernova cesta). Район дуже своєрідний – один бік вулиці займають монументальні будівлі, інший – невелики 2-3 поверхові кам’яні котеджі (але обидві – однозначно XIX cторіччя). Цілий квартал займає резиденція Президента Словенії:
Через два квартали з іншого боку ліворуч – будівля, у дворі якої встановлені величезні прапори Словенії, ЄС та НАТО. Як ви, напевне, здогадалися, це будівля Міністерства Закордонних Справ:
Праворуч – Площа Республіки з двома «будинками-монстрами»:
(у тому, що ліворуч – Центральна Технічна Бібліотека Словенії, праворуч – один з комерційних банків).
Ще далі – Народний Музей Словенії (фактично – історичний музей):
Потім трохи вглиб – Національна Опера, до якої зухвало прибудовано чорний офісну коробку (вдалося підібрати ракурс. З якого сучасна прибудова видна мінімально):
А ще далі вже на іншому боці пішохідної вулиці Чанкаржевої – Національна Галерея:
Звертаю на Чанкаржеву. Ліворуч – Музей Сучасного Мистецтва:
Форма будівля нестандартна і, ймовірно якнайкраще відповідає змісту музею.
Ще хотілось сказати кілька слів про сучасне мистецтво у Лююляні. Можливо, навіть суперсучасне. За два дні перебуванняя абсолютно не помітив у Любляні графііті. Так бачив поодинокі написи на стінах, але серйозних робіт – ні. Виявилося, для всіх «граффітників» (графоманів? ) влада міста створила арт-об’єкт на закинутій промзонів на вулиці Metelkova і перетворила його в одноіменний музей під відкритим небом(Art-center Metelkova):
Чакаржева вулиця за підземним переходом (під залізницею) переходить у головну аллею парку Тіволі:
Тіволі – величезний парк, що поступово переходить у заміський ліс, справжні легені Любляни. Його домінантою є «Палац Тіволі», в якому розташовано Міжнародний графічний центр образотворчого мистецтва:
Вхід до музею «охороняють» вовки:
(Десь читав, що Словенія на першому місці в Європі за кількістю диких вовків на душу населення).
Поруч – фонтан та надзвичайно красива клумба:
Парк настільки релаксує, що його просто не хотілося залишати…
Повертаюсь в центр міста тим же шляхом. Обабіч центральної алеї розташовані інформаційні щити з різноманітною інформацією про країну, її досягнення та видатних мешканців. Оскільки вже наближався час вечері, сфотографував ось цю кулінарну карту Словенії:
Чанкаржева вулиця за Оперою та Національною галереєю виходить до перепендикулярної вулиці Бетховена останні будинки по Чанкаржеві – це шикарні багатозіркові готелі, збудовані на початку XX ст., припущу навіть точніше – до Першої Світової Війни (стиль Модерн, на мій погляд).
На розі з Бетховена – напевне, єдина публічна адміністративна установа Любляни, що працює в режимі 24/7 (не рахуючи медичних, військових та поліцейських закладів):
Це Головпоштамт Любляни.
Навпроти – Національний Банк Словенії:
Він плавно переходить (чи є продовженням) однієї з візитівок міста:
Це Хмарочос (словенською Nebotycnik). Всього 13 поверхів, але для свого часу (1909 рік побудови) буд другою за висотою житловою будівлею Європи. Зараз там елітні бутики, елітні ресторани, а на двох останніх поверхах – елітні апартаменти.
На протилежноиму боці – немовби на противагу старовинному класичному Національному Банку височіє будівля неправильної форми(але від того не менш вражаюча будівля угорського ОТП-банку):
Далі переходжу на паралельну вулицю Діамантову. Назва виправдовує назву з першого ж будинку:
Чиї це барельєфи – я не знаю, але вражає сильно.
А як вам такий «діамант»:
Останній діамант на сьогодні – будівля Верховного Суду Словенії (вулиця все та ж сама):
Все, вистачить з мене на сьогодні архітектурних перлин. Вже вечір, час повертатися до готелю. Назавтра ранній від’їзд.
Ще кілька слів про шопінг у Словенії. Років 5-6 тому в одній із поїздок до сусідньої Угорщини придбав у магазині сік із чорниці (у нас такої не виробляють). Чорниця угорською пишеться "Afonya". Сік був у літровій скляній пляшці. Сьогодні в магазині "LiDL" помітив сік, також у літровій скляній банці з написом "Aronia". Коли відкрив увечері – зрозумів, що смак не чорничний, а дуже кислий і терпкий. Інтернет підказав, що "Aronia" зі словенського - це чорноплідна горобина (у нас також не виробляється).
Виявляється дуже корисним, але вживання у великій кількості може призвести до різкого падіння артеріального тиску. Уважно читайте етикетки перед покупкою
Розповідь про делікатеси Словенії була б не повною без словенського меду. Словенія позиціонує себе як батьківщина професійного бджільництва. Адже вважається, що перший посібник для бджолярів, який дійшов до нашого часу написав словенець Антон Янша (ще у XVIII ст. ) А на дахах багатьох висотних будинках розміщуються приватні пасіки. Тому вибір меду у торгівельних мережах дуже широкий. Окрім традиційних різнотрав’я та акації, словенці використовують також особливості своєї екосистеми для добування меду. Враховуючи, що значний відсоток території країни займають ліси, словенці примудрилися отримувати лісовий мед:
Останній день подорожі. Сніданок готелі з -6:30 в будні дні та з 07:00 у вихідні. Це саме для мене, оскільки мій поїзд до Марібора о 08:05. Знов їдемо чарез гори, насолоджуюся видами Словенії, так і хочеться порівняти її зі Швейцарією, хоча наврядчи – і гори нижчі, і вкритих снігом вершин немає. Але маленькі гірські озера та ріки присутні. В Маріборі о 09:53 (за графіком мали бути о 09:48). З першої хвилини вокзал Марибору мені не сподобався, щось тут не те. По-перше табло над платформами (що мали б вказувати напрямок і час поїзду) вимкнені, по-друге, вся інформація через гучномовець тільки словенською, по-третє вокзальні службовці теж не володіють англійською (у Маріборі – працівники вокзалу англомовні). Поїзд Загреб – Відень мав би відходити з Марибора о 10:21, з прибуттям на кінцеву (Відень Головний) о 14:02. Після одного з оголошень, серед юрби пасажирів (а більшість з них була також з Люблянського потягу) – прокотився зойк розчарування. Виявляється наш потяг спізнюється на 40-50 хвилин! Враховуючи, що мій авіарейс Відень-Київ був 0 17:00, а інтервал руху поїздів між віденськими вокзалом та аеропортом 30 хвилин, плюс 20 хвилин сам переїзд – то ситуація для мене ставала дуже серйозною. Почав всерйоз задумуватися над рейсом Фліксбаса (того самого, що об 11:00). Стримувало тільки недостатнє знання міста Марібор. Як раз напередодні ввечері прочитав в інтернеті, що з 23.08 на залізницях Німеччини розпочався страйк машиністів потягів, подумалось, що його відголоски докотилися і до тихої Словенії. Все виявилося набагато простіше. На мій акцент несподівано зреагувала одна з груп пасажирів. Виявилось, більшість з них – вихідці з України, а голова сім’ї тривалий час проживає в Маріборі. За його словами, цей поїзд (Загреб-Відень, запам’ятайте) запізнюється ЩОДНЯ на 35-45 хвилин. Прчина – дуже довгий прикордонний та митний контроль на кордоні Хорватія-Словенія. Але ні разу він не запізнювався більше, ніж на 45 хвилин. Зробивши відповідну аппроксимацію, я вирішив, що шанси в мене робочі. Поїзд прибув о 10:54. За стрибнути у вагон було справою кількох секунд. О 10:56 вже рушили. Вільних місць було, як на диво, мало. Вагон класу 2, являв собою купе на 6 місць. Розташувався в купе із своїми новими знайомими. Дуже цікава молода пара: вона українка зі Львова, але кілька років прожила в Словенії, він іспанець з Більбао. Враховуючи, моє давнє захоплення північчю Іспанії взагалі та Країною Басків зокрема, тем для розмов було більш ніж достатньо. І майже чотири години подорожі промайнули непомітно і дозволили трохи відволіктися від запізнення потягу. Краєвиди за вікнами також час від часу примущували забути про погане. В підсумку нічого в дорозі поїзд не наздогнав і прибув на вокзад «Відень-Головний» (Wien-Hbf) о 14:36. На яку колію ми прибули та з якої йде найближчий потяг до аеропорту. Знав тільки час – 14:40. Вискочивши на платформу я майже рефлекторно подивився розклад (гарна традиція австрійських та німецьких залізниць – вивішувати розклад по всьому вокзалу на кожній платформі). Ми прибули на 5-у колію (а за розкладом мали б на 9-у), а потяг до аеропорту відправлявся з колії №10. Добігти до вказаної платформи вдалося за 3 хвилини. Все чудово. Я встиг. В аеропорту очікувано о 15:00. Далі недовгий пошук стійок реєстрації Ryanair (169-176 виявилися аж у Терміналі 3, та півгодинне стояння у черзі (на цих стійках реєстрували пасажирів на всі рейси Ryanair). Залишився навіть час на duty-free, але у Відні він задорогий. Вилетіли на 30 хвилин пізніше запланованого часу, але спізнились всього на 10. Борт знову був заповнений на 100%, на рейсі працювала бригада стюардів та стюардес з Мальти. З перших хвилин було видно, що вони початківці. Розпочали чомусь не з напоїв та їжі. А з корпоративних лотерей. Возики котили дуже повільно і незграбно, причому з обох кінців літака одночасно. Не пропускаючи причому пасажирів, через що утворювалася тиснява і пасажирі різними мовами висловлювали своє невдоволення.
При заході на посадку вдалося розгледіти в ілюмінатор немаленьке місто посеред лісу, яке перетинає неширока річка, потім ще одне місто по-меньше, вже без ріки, а потім вже й аеропорт. Після деяких роздумів, вказані міста були ідентифіковані мною як Чернігів та Бровари. Враховуючи географічне положення першого, впевненості, що ми не пролітали над територією Білорусі в мене не було :-(.
Кордон дуже швидко, 80% пасажирів надавали сертифікати про вакцинацію. Такі як я, під керівництвом митника встановлювали додаток VDOMA. Вранці наступного дня, традиційно на шляху до роботи здав тест (цього разу вже експрес на антиген), через 30 хвилин отримав негативний результат. А ще через 3 години – в додаток прийшло повідомлення про завершення самоізоляція. Тепер остаточно подорож закінчено. До нових зустрічей, Словенія!
